Катерина Білокур – українська художниця, майстер народного декоративного живопису, представниця "наївного мистецтва". Народилася в селі Богданівка Пирятинського повіту Полтавської губернії (тепер це Яготинський район Київської області). Ще з дитинства у Катерини було неабияка пристрасть до малювання.
Коли дівчинка почала малювати – точно ніхто не пам’ятає. Та й були це наївні дитячі ескізи, намальовані вуглиною на клаптиках полотна.
«Приблизно років у 6 я розмалювала фігурками коней весь шкільний зошит молодшого брата Грицька. – Ах ти, поганка! – кричав батько. Зошит розірвали на шматки. Відтоді мені не давали ні папір, ні олівці», – йдеться у спогадах художниці.
Але в 14 років дівчину знову спіймали за таким безглуздим, як вважали в селі, заняттям. Вжили заходів: різки та найсуворіша заборона малювати. «Одержима», – говорили про Катерину односельці.
Батьки не схвалювали її захоплення, та вона не здавалася і, попри всі заборони, потайки малювала польові квіти, використовуючи для цього полотно та вугіль.
Після невдалої спроби вступити в Миргородський технікум художньої кераміки, через відсутність документа про шкільну освіту, дівчина вирішила опановувати ремесло художника самотужки. Однак, шлях до мрії виявився не легкий.
Жага отримати художню освіту не покидала Катерину. Дізнавшись з газети, що Київський театральний технікум набирає студентів – вирішила знову ризикнути.
Але в Театральному технікумі розмова почалася з питання про закінчення школи. На цьому, як і в Миргородському технікумі, все й закінчилося. Документа не було… Знову розчарування і душевний біль. Відчай проник у душу так глибоко, що в листопадову холоднечу вирішила… топитися. На щастя, обійшлося. Перемогло бажання жити і довести всім, що вона здатна на щось більш значуще, ніж поратися на городі!
Після цього випадку батько мусив погодитись на заняття доньки малюванням.
У 1934 році Катя Білокур створює «Берізку» – одну з перших картин, які принесли їй всесвітню популярність. Через рік з’являються «Квіти за тином» – інший прославлений шедевр. Так, за роботою в городі, по дому та в малюванні минають роки…
У 1940 році в Полтавському будинку народної творчості відкривається перша персональна виставка Катерини Білокур. Усі 11 полотен мають колосальний успіх. Художницю з Богданівки нагороджують поїздкою до Москви.
«О, з якою я енергією працювала в кінці 1940 року й на початку 1941-го! Вже рідні мої мене не сварили, бо в Полтаві сказали, що я – художник! Чуєте!? Вчені люди назвали мене художником!», – зі спогадів Катерини. У 1941 році Катерина Білокур створює свій черговий шедевр – «Польові квіти».
1954 року на Міжнародній виставці в Парижі три картини Білокур: "Цар-Колос", "Берізка" і "Колгоспне поле" – були внесені до експозиції радянського мистецтва і принесли їй світову славу.
Пабло Пікассо був вражений картинами української художниці й весь світ облетіли його слова: "Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!" Він порівнював Катерину з іншою великою художницею-самоучкою - Серафін Луїз із Сандлі.
Рідкісним був хист цієї жінки, володіла вона винятковим чуттям. Вона помічає незвичну форму листка орхідеї, за тридцять кілометрів пішки йде аж під Пирятин, щоб побачити десь там, у лузі, цвіт конвалії. У вільному леті уяви художниця бачила свій, особливий світ, її квіти реальні і водночас вони вихоплені з якихось видив фантазії, з казки, наче вони з тих квітів, що їх дівчата мріють знайти в ніч на Івана Купала…
«Ой як радісно, як є можливість кожного дня працювати: не почувається ні старість, ні самотність, бо з-під вашого пензля кожного дня на полотні виростає щось нове, прекрасне і чудове»… – писала Катерина Білокур.
Пензлі для роботи вона вживала лише власного виробництва, виготовляючи їх з тхорячих волосинок, бляхи з під консервної банки та вишневої гілочки. Вони мали по кілька волосків, нагадували голку, проте лише такими пензлями мисткиня могла тонко й майстерно опрацьовувати кожну деталь свого твору. Процес роботи над кожною картиною тривав довго, а над окремими творами вона працювала по кілька років. До своїх картин ставилася з великою відповідальністю та вимогливістю.
Її життєпис – то як роман, сповнений драматизму, де було й нерозділене кохання і чиєсь нерозуміння, де були й конфлікти з близькими людьми, і причиною всьому була та ж таки одержимість, нездоланна відданість мистецькому покликанню.
Мистецтвознавці ставлять Катерину Білокур в один ряд із видатними художниками-примітивістами: Анрі Руссо, Іваном і Йосипом Генералічами, Марією Приймаченко, Ніко Піросманішвілі… Її полотна експонуються на міжнародних виставках, репродукції розходяться тисячними тиражами. А в селі Богданівка двері відчинила меморіальна садиба видатної українки. Завідує садибою Яготинський державний історичний музей. Тут побували відвідувачі майже з 40 країн світу.
У Києві є вулиця Катерини Білокур, а в Музеї українського народного декоративного мистецтва можна оглянути добірку її робіт.
Наразі творчість Катерини Білокур належить до найкращих надбань Української культури ХХ століття, яка в своїх полотнах втілила красу мальовничої природи.
