Її голос порівнювали зі звучанням найніжнішої у світі флейти. Її вроджена жіноча краса набула статусу артистичної еталонності, рівнятись на яку прагнуло не одне покоління артисток.

 Дивовижний талант неперевершеної оперної діви Євгенії Мірошниченко став символом українського оперного мистецтва, який, іще за життя співачки, переступив межі України і сягнув усього земного простору.

 Уродженка (12 червня 1931 року) давнього і багатого своєю історією села Графське (нині Вовчанський район Харківської області), що розкинулося на просторах мальовничої Слобожанщини, стало, за твердженням майбутньої артистки, її першим колективним учителем співу, бо у Графському співали завжди й усі, незалежно від години доби а чи пори року. 

У 1957 році закінчила Київську консерваторію та дебютувала на сцені Київського театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка в парті Віолетти («Травіата» Дж. Верді)

У 1960 році стажувалася в Італії на славетній оперній сцені світу міланського театру «Ла Скала» у класі відомої італійської оперної співачки та вокального педагога Ельвіри дель Ідальго.). Техніка виконання — могутнє форте, прозоре піаніссімо, блискуче філірування звука — була завжди підпорядкована розкриттю вокально-сценічного образу. У камерному репертуарі — старовинні вокальні твори, народні пісні, твори українських композиторів, романси й пісні російських авторів.

1961 року Євгенія Мірошниченко проходить стажування Після повернення з Італії Мірошниченко безупинно отримує запрошення на роботу в найкращі оперні трупи Союзу. Однак щоразу після категоричної відмови артистки прийняти їхню пропозицію адміністрація, зокрема Московського «Большого» та Ленінградського «Кіровського» оперних театрів, не йняла віри, як можна відмовлятися від такого доленосного шансу, який трапляється у житті справжнього артиста, можливо, раз у житті.

Утім завжди стильна, вишукана, мудра і горда Євгенія Мірошниченко не могла покинути не те що Україну, а навіть квартиру в тому ж місті, де мешкала, і завжди стверджувала: «Виїхати з України! Маячня, та й годі! Забудьте, і більше не просіть!»

 Євгенія Мірошниченко мала голос самобутнього тембру, унікально­го діапазону (чотири актави). Створила власний виконавський стиль, що поєднав традиції українського і західного виконав­ства. Мистецтво співачки вирізнялося феноменальною віртуозністю, акторським талантом, блиску­чою Інтерпретацією найскладніших партій.

Євгенія Мірошниченко створила власну школу виховання молодих співаків, продовжила педагогічні традиції М. Донець-Тессейр і корифеїв національного оперно-вокального виконав­ства.

Гастролювала у Канаді, Франції, Чехії, Японії, Румунії, Польщі, Болгарії, Німеччині. Має записи у Фонді НТРКУ, на грамплатівки.

Була ініціаторкою створення в Києві камерного оперного театру «Мала опера», покликаного знайомити з маловідомим класичним  репертуаром і сучасними творами, а також дати можливість молодим співакам працювати в Україні.

Під завісу свого сценічного життя Євгенія Мірошниченко розпочала вокально-педагогічну діяльність у своїй рідній консерваторії. До слова, доволі успішно. Адже серед її учнів нині відомі в України та світі Валентина Степова, Наталія Шелепницька, Тамара Ходакова, Галина Грегорчак, Ольга Безсмертна та чимало інших. 

На початку дев’яностих життя славетної Євгенії Мірошниченко, як і багатьох творчих особистостей в умовах молодої Української держави, стало вельми непростим. 25 травня 1994 року Євгенія Мірошниченко востаннє вийшла на сцену Київського оперного театру.

 Проте велика Євгенія ні на мить не втрачала віри у завтрашній день. Вона завжди намагалася не зраджувати своєму повсякденному артистичному блиску. І тоді, коли готувала на кухні свій улюблений борщ, а чи капусняк, і тоді, коли до неї на заняття приходили її улюблені студенти. «Геть цей бісів вік! Життя – прекрасне! Попри все, потрібно жити!» – любила вона повторювати, відганяючи від себе хандру.

Коли ж у життя артистки віроломно увірвався страшний діагноз – онкологія, вона прийняла це випробування долі. 

 Необхідні на операцію кошти, попри все, зібрали друзі, знайомі ба навіть шанувальники таланту співачки з-за кордону.

Подейкують, що в переддень операції хірург, який мав оперувати Євгенію, слухав її голос у запису на компакт-диску, який співачка йому подарувала одразу, після приїзду в Німеччину. Коли лікар почув у виконанні Євгенії Мірошниченко «Казки Віденського лісу» Йогана Штрауса, зрозумів, що цю операцію необхідно провести так, як цього він за все своє професійне життя ще ніколи не робив.

Це може здатися дивом, але Євгенія Мірошниченко перемогла страшну хворобу. Вона знову повернулася до повноцінного життя, занять, прогулянок, активного спілкування.

І справді, можна здолати хворобу навіть тоді, коли діагноз є найстрашнішим. От тільки долі, написаної на небесах, не вдалося обійти ще нікому...

27 квітня 2009 року серце великої артистки раптово зупинилося... Найвища нота її життєвого діапазону стала досягнутою... Чарівна флейта з кришталевим голосом великої українки Євгенії Мірошниченко розпочала щемливо вигравати свою нескінченну мелодію вічності, яка звучить повсюдно у незбагненному концерті неосяжного небесного простору...

У столиці про легенду оперної сцени нагадують меморіальні дошки.

 Пам’ять про велику співачку, викладача НМАУ імені Петра Чайковського, ідейного засновника Київської малої опери, жінки, яка зробила неоціненний внесок у розвиток української музичної культури, поєднує багатьох людей різних поколінь. Золотий голос, Герой України, народна артистка СРСР, народна артистка України, лауреат Дер­жавної премії імені Тараса Шевченка – все це Євгенія Мірошниченко.