Ось уже понад чотири десятиліття тріумфально йде вона тією дорогою, що її звуть Поезією, усім стилем свого життя й творчості заслужила всенародну любов і повагу.
Її Муза, строга й вишукана, повсякчас нагадує нам, що Ліна Костенко – одна з-поміж не багатьох, кого ми звемо аристократами духу, хто протягом всього життя зберігає горду поставу й не хилиться під нещадними вітрами історичних зламів та кон’юнктури.
«Я вибрала долю собі сама», – сказала поетеса, свідома свого вибору. Усі думки й помисли Ліни Костенко – про долю народу, якому випало перейти важкі визвольні історичні гони й залишилися при цьому духовно незнищенним. Водночас вона надзвичайно вимоглива до свого народу, бачить його хиби й недуги, та – попри все! – бентежно й віддано любить його.
Народилася Ліна Костенко 19 березня 1930 року на Київщині, в містечку Ржищев. Коли їй виповнилося 6 років родина переїхала до Києва. Тут вона закінчила школу, потім педагогічний інститут. Літературне обдарування привело її до Московського літературного інституту ім.. М.Горького, який вона закінчила у 1956 році з відзнакою.
Глибоко національна поетеса, Ліна Костенко вільно почувається в різних епохах і в різних країнах, шукаючи постійних паралелей та асоціацій, що роблять її поезію закоріненою вглиб віків і в світовий контекст і водночас напрочуд свіжою, неповторною, сучасною. Її поетичний голос має лише їй одній притаманний тембр та інтонації, у яких не знайдеш і натяку на фальш, штучність, солодкавість чи позу.
Поетеса наче поставила перед собою глобальне над завдання: «Прочитай золоті манускрипти, подивись у вічі вікам». Без її поетичних книжок – від першої «Проміння землі», і далі «Вітрила», «Мандрівка серця», «Над берегами вічної ріки», «Маруся Чурай», «Неповторність», «Сад нетанучих скульптур», «Вибране» й аж до «Берестечка» – гуманітарна аура української нації уже неможлива, бо її енергетика живить духовний всесвіт України, несе нам усвідомлення власної гідності – то, без чого неможливе усвідомлення себе нацією, без чого не може постати держава такою, якою ми її собі вимріяли. (вірш «Вже почалось, мабуть майбутнє…»)
Духовне подвижництво Ліни Костенко – у повсякденній копіткій праці, без розрахунку на славу й винагороду. Вона зробила свій вибір і сповна усвідомлює свою високу місію на цій землі: «Митцю не треба нагород. Його судьба нагородила».
Державна премія імені Т.Шевченка, якою вона була відзначена 1987 року за історичний роман у віршах «Маруся Чурай» та книжку поезій «Неповторність» – це лише вияв офіційного визнання, яке прийшло до неї значно раніше. Прийшло з народу, від вас з нами, бо Ліна Костенко, як і Маруся Чурай, якраз і стала голосом цього народу, його піснею, його душею.
У нове тисячоліття українська література увійшла з жіночим ім’ям на устах. Ім’я це – Ліна Костенко.
